Історія однієї книги

Вперше ця книга потрапила мені до рук у 2005-му. Я добре пам’ятаю ці дні – я був студентом Могилянки, сидів у якійсь пустій лабораторії і читав її. Тоді я пропустив пари, Вона з’їла мою свідомість, про що я чесно написав у «рецензії». Це один з перших моїх відгуків на сучасну літературу. Вчився я на хімії, а цікавився сучасною літературою – тож з рецензіями складалося нєочінь.

Після «Теми» я намагався прочитати бодай ще щось Леоніда Кононовича. Але для мене він так і лишився автором однієї книги. Але якої! Я почав скуповувати її в усіх книгарнях – і дарувати друзям, на всі дні народження і свята. Іноді це було досить комічно – з пам’яттю в мене теж не склалось – тож як мінімум двічі я дарував цю книгу повторно.

Була ще така штука – я ставився з презирством до людей, які не прочитали подаровану мною «Тему» – як це? Адже ця книга для мене стільки всього значить! Адже в ній стільки символізму, боротьби і пофігізму, стільки мого внутрішнього, описаного непримітним українським письменником, навіть більш примітним перекладачем – Леонідом Кононовичем, якого ще прийнято плутати з Кононенко.

Пізніше я знайшов спільника – свого колишнього шкільного вчителя історії – Володимира Маслова. Він взяв на озброєння мою тактику – дарувати цю книгу на різні свята і просто так.

Був ще такий випадок – видавництво «Кальварія» розраховувалось зі мною за якусь послугу саме «Темами», які я успішно роздаровував.

Пройшло вже майже п’ять років з того часу, як я прочитав «Тему. З того моменту я не наважувався зробити це ще раз. Я знаю цю книгу майже напам’ять. Деякі моменти цієї книги я можу знайти навіть за візуальною пам’яттю на сторінці.

За останній рік я не подарував жодної книжки. І ось – мені знов захотілося зробити ЦЕ. Я придбав одну  – вийшов з книгарні і зустрів подругу. Не вийшло не подарувати їй щойно придбаний примірник. Ми пішли в сусідню книгарню і купили ще одну «Тему». Ввечері я збирався до Бо-Гів у Вінницю. Подруга запитала – чи часом не їм я везу цього примірника. «Ні,» – відповів я і задумався. Ми вже майже два роки знайомі, а вони теж ніколи його не читали, стопудів. Довелось повертатись до книгарні ще раз.

До Вінниці квитків не було, довелося їхати в купейному вагоні зайцем. Спершу я боявся зробити ЦЕ – почати перечитувати «Тему», але потім вже не міг відірватися. Світло в проході вимкнули майже одразу. Точніше не вимкнули, а як добре описав це Юрій Андрухович, світла стало «Саме настільки, щоб не заснути і не читати, саме настільки – аби повіситися». Довелося дві з гаком години їхати стоячи, аби бути поближче до джерела світла.

Це був подарунок Бо-Гам, тож за ту добу, яку я планував у них побути – книгу треба було дочитати. Тож поспілкуватися в нас не вийшло, але ми всі разом були в шоці від того – як затягує «Тема». Я дочитав і ні крапельки не пожалкував – дивно, якби пожалкував би, адже я знаю цю книгу майже напам’ять, не зважаючи на те, що читав лише вдруге.

А перше видання було з більшою кількістю картінок – в мене вдома про запас завжди було кілька примірників. Хто взяв мій найперший – верніть, бо прийде до вас Морана і зажене в Отхлань.